Як зробити Україну модною в Україні

Мистецький Арсенал 2014Справжнє завжди зворушує. Нерідко, особливо якщо це стосується культури, сьогодення стає знаряддям або пропаганди, або контрпропаганди. Що ми знаємо про справжню Україну? Якщо провести соціологічне опитування на тему “що таке український фольклор” – в кращому випадку, назвуть хор імені Верьовки або ансамбль Вірського. Народна культура часто асоціюється з жінками у вінках та чоловіками в червоних атласних шароварах. І говорячи про фольклорний культурну спадщину, навряд чи хтось подумає про реконструкцію обряду чи пісні, записаної в експедиціях. На це немає попиту. Чому? Та тому що є придуманий, заїжджений, постійно експлуатований шароварний образ України, і всіх це влаштовує.

Хоча якщо людина задумається, то зрозуміє: те, що він звик вважати України – підробка. І цей ерзац він їсть вже більше ста років.

Нинішня гримуча суміш почала створюватися ще на сцені початку XX століття. Ось він, головний герой п’єс Російської імперії того часу: розумово обмежений, жадібний і лінивий дядьку, хата якого з краю. Він тільки й робить, що ходить в червоних шароварах, їсть вареники і щипає за м’які місця свою пишногруду куму Солоху, яка розливає всім горілку.

“Партія і уряд” зіграли, мабуть, найважливішу роль в підміні понять. Крім нині відомих документів, якими обмежувалося використання української мови, були й інші, що стосувалися створення нової міфології радянської людини з витікаючими звідси обрядами і атрибутикою. Вони, наприклад, наказували заборону на традиційний український весільний обряд. В результаті все, в чому влада могла запідозрити “буржуазний націоналізм”, – а це в першу чергу стосувалося культури і традицій – намагалися скоріше забути. Свою лепту у формування псевдофольклора внесла і діаспора, яка культивувала свій міф про ідеальну, “калиново-солов’їною” Україна, часто не має нічого спільного з реальністю.

Що ми маємо в підсумку? Лубочний образ, в якому не знайшлося місця справжнім українським обрядам, символіці, орнаментів, традиціям. Як поставити цей лубок на економічні рейки, підказало час. З появою туристичного попиту виникли псевдоукраїнські ресторани з такими ж інтер’єром і кухнею. На хвилі попиту на національний одяг з’явилися сорочки з синтетичної канви з вишитими бордовими хрестиками. Ерзац-підходи взяли гору навіть у, здавалося б, “просунутої” мистецькому середовищі. У спробі відтворити український колорит, багато режисерів і постановники використовували схему “потрібно тобі українське – натягніть плетінок, повісиш рушничок, глечики, от і весь антураж”.

А реальність дуже проста, нічого не треба вигадувати. Потрібно лише “включити” мізки та інтуїцію. Послухати, про що розповідають бабусі. Походити по музеях. Не треба бути великим фахівцем, щоб знати елементарні речі: наприклад те, що з тканини, з якої шиється одяг, що не шиють рушники, і навпаки. Або те, що узор, який зображувався на посуді, не можна було побачити у вишивці, оскільки у цих орнаментів різна семіотика, смислове навантаження.

Знаєте, звідки на вишиванках взялися маки, яких ніколи не було на українських сорочках? Перекочували з радянських серветок … Або ще одна задачка: горезвісні червоні атласні шаровари. Як ви думаєте, як виглядав би козак в таких шароварах на коні в степу? Правильно, як мішень. Зате кожен рух одягненого в такі штани танцюриста видно здалеку, тобто це суто естрадний елемент.

Кожна область України має своє культурне надбання. У цьому-то весь інтерес: чернігівська вишиванка не схожа на київську, а львівський глиняний дзвіночок – на опішнянську миску. Різний льон, різна глина, різні технології обробки матеріалів. На жаль, зараз багато ремесла забуті, спадкоємність порушена. Загублений в більшості регіонів деревообробний промисел, виробництво дерев’яної іграшки, текстильних сувенірів. Глобалізація витіснила автентичність. Наприклад, якщо ти хочеш місцевий керамічний сувенір – ти його не отримаєш, бо вся Україна робить кераміку з глини, видобутої промисловим способом в Слов’янську. А льон купує в кращому випадку в Білорусі.

І з усім цим конкурують дешеві сувеніри made in China. Їх так само багато на знаменитому косівському базарі, як і в київських підземних переходах. Слово “сувенір” в перекладі означає “пам’ять, спогад”. А про що вам буде нагадувати китайський сувенір – про Китай? Звичайно, можна виправдовуватися тим, що більша частина сувенірної продукції у світі виробляється в Піднебесній. Але в деяких країнах китайські вироби взагалі заборонені. Це горді нації, які крім комерційної вигоди бачать в сувенірному справі стимул для збереження традицій, наступності ремесел.

Україна зараз теж на цьому шляху. На шляху своєрідного культурного відродження. Схоже, що у людей стався переворот у свідомості, вони починають цікавитися своїми предками, темою свого роду. Замовляють копії тих сорочок, які носив їх дідусь. Інтерес до етнокультуру обнадіює. Деякі компанії намагаються на патріотичній хвилі взяти на озброєння національне, культурне, традиційне. Але нерідко вони не знають, як це зробити, і до того ж, не готові за це платити. Тобто знову спрацьовує схема “плетінки – рушнички – прийдуть бабусі безкоштовно заспівають”. Чому безкоштовно? Звідки це неповага?

Деякі люди кажуть, що й раді б купити автентику, але це недешеве задоволення. Так, це коштує дорого, але ж зараз це фактично ексклюзивні речі. Справжнє українське може бути доступним кожному, якщо проводити його будуть, як до революції, артілі вишивальниць, центри народних промислів, маленькі мануфактури. Артілі дозволяють майстрам робити більше і швидше, дотримуватися термінів, бути соціально захищеними. Конкуренція знижує ціну. Розвиток бізнесу дає можливість створити нові робочі місця, хоч трохи послабити проблему безробіття в українських регіонах …

Але в цьому повинен бути хтось зацікавлений. Вчені та музеї, які володіють інформацією, традиційно скупляться на її популяризацію. Туристичний бізнес розвивається хаотично і, як правило, не налаштований “заморочуватися”. У селищах і містечках, незважаючи на безробіття – великий дефіцит майстрів, підмайстрів, людей, які хотіли б цим займатися. Наша земля просто нашпигована геніями, але якщо вони це усвідомлюють, то виїжджають з країни. Любов до свого, до батьківщини ховається десь за нашим одвічним комплексом неповноцінності. Її не можна нав’язати, можна тільки звернути увагу, зробити Україну модною в Україні, допомогти людям знайти українське – автентичне, справжнє, дороге серцю.

Якщо нам нічого буде запропонувати, вони куплять це в Китаї.

Джерело: delo.ua