No name кітч проти hand made автентики

Армію матрьошок, шапки-ушанки, стокаті віночки можна побачити скрізь, від Андріївського узвозу і кіосків у підземних переходах до туристичних базарів у карпатських селах. У цьому торжестві кітчу складно відшукати подарунок на згадку, який дійсно можна назвати українським. Та й чи зобов’язані туристи знати, яким має бути те справжнє «українське»? До нашої країни іноземці зазвичай потрапляють, об’їхав­­ши перед цим півсвіту, зокрема побувавши і в Польщі. У тій самій Варшаві на сувенірних розкладках можна придбати писанки, вишиванки, віночки, сопілки, тобто практично весь арсенал українських народних сувенірів. До того ж поляки, на відміну від наших співвітчизників, мають чітку стратегію просування бренда Polska, і вона вже дає відчутні результати, тому захищатися від тавра вторинності доводиться нам. Футбольні фанати навряд чи детально вивчатимуть у путівниках історію та культуру України, бо, якщо бути відвертими, пріоритети в них інші: футбол, пиво, жінки. Утім, кілька сувенірів вони придбають обов’язково, але під великим сумнівом лишається питання, частинку якої культури туристи повезуть додому: китайської, російської, радянської чи все ж української?

ТОВАР БЕЗ ПОХОДЖЕННЯ

Магніти, брелки, прапорці, матрьошки і навіть ляльки-укра­їночки – усі ці речі в більшості випадків потрапляють до України з Китаю, В’єтнаму, Малайзії та інших країн регіону. За словами пана Володимира, який торгує на Андріївському узвозі, близько 40% його товарів – китайського виробництва. Решта ж стверджують, що фактично все в них українське. Як пояснює інший продавець, пані Наталя, багато хто просто боїться зізнаватись, адже ризикує втратити покупця: «Зараз туристи стали вибагливішими, дивляться, що написано на сувенірі. Якщо там зазначено Made in China, можуть і не взяти». Учасники українського ринку сувенірної продукції кажуть, що частка товарів азіатського виробництва може сягати 80%. Визначити точні цифри важко, бо значний обсяг становлять товари no name, розповідає Наталія Волошина, виконавчий директор Асоціації виробників та імпортерів рекламних сувенірів України (ABIPCУ). «Ця продукція невідомого походження не має відповідних сертифікатів якості або має підроб­лені чи недійсні в нашій країні, а найгірше те, що може бути навіть небезпечною, токсичною», – застерігає експерт. За її словами, Європа вже давно закликає Україну відмовитися від несертифікованої продукції та звернути увагу на екологічну і соціальну відповідальність. По­ки що сувеніри від українського виробника програють азіатським штамповкам у ціні, але мають значну перевагу: високу якість і художню цінність, зауважує Оксана Шевченко, директор київської фабрики «Сувенір». Її підприємство виготовляє сувенірну продукцію з 1968 року, переважно це підлаковий живопис на тарілках, скриньках та інкрустація соломкою. Працює здебільшого з гуртовими покупцями, авторські роботи можна придбати як у крамницях, так і на Андріївському узвозі. Але умільці з Піднебесної дошку­ляють і тут, скаржиться пані Оксана: «Китайці фотографують на Андріївському узвозі наші товари, а потім клеять ці малюнки на свої чашки, тарілочки». З виробничими потужностями Китаю купка художників чи народних майстрів навряд чи зможе конкурувати. На думку Марини Сенчило, власниці майстерні-магазину «Мрії Марії», де представлені лише авторські етносувеніри, проблема полягає в тому, що в нас нерозвинений ринок українських народних сувенірів, відсутній ефективний менеджмент. Головного болю додає і робота з майстрами, які жодним чином юридично не оформлені.

ДЕРКАЧЕМ ПО ВУВУЗЕЛІ

На думку Марини Сенчило, зозулиця не є вдалим символом для Євро, оскільки національний сувенір має бути не лише символічним, а й легким та портативним. Найкращий варіант тут – текстильна продукція та полі графія. «Чому ніхто не думає про те, що люди хочуть везти у валізі щось легке. Невже це не може бути текстильна річ, чому обов’язково глина?» – дивується власниця сувенірної крамниці. Як альтернативу африканським вувузелам вона пропонує деркач, або тріскунець. Дерев’яна іграшка, що складається з двох дощечок і коліщатка, видає дуже голосний і на диво приємний звук. А ось робити ставку на ляльку-мотанку, яку все частіше можна побачити на ятках із сувенірами, фахівець не радить: «Мотанку іноземці не сприймають, називають її лялькою-вуду». І навіть серед українців її розуміє вузьке коло». Натомість пані Сенчило вважає перспективним просування образу козака Мамая, писанки, а також образів із картин художниці Марії Примаченко. Оксана Цеацура, власниця творчої майстерні «Український ренесанс», переконана, що найбільш вдячною темою для національних сувенірів є зображення світил або флористичні символи. Зокрема, експерт відзначає соняшник, писанку та хрест. «Символу Євро, де використали соняшник, перетворивши його на футбольний м’яч з обірваними пелюстками, я ставлю дуже низьку оцінку з погляду композиції, гами кольорів і деталізації», – каже експерт. На її думку, питання національних сувенірів ви­рішується просто – держава має оголосити тендер: «Оголосіть його – набіжать художники, хто кращий, того й візьмуть. І не буде таких проколів».

Джерело: Тиждень.ua